Розповідь
Рейчел Наомі Ремен про досвід роботи з Карлом Роджерсом і його підході
Ще будучи студенткою Стенфорда, я увійшла в нечисленну групу докторів і психологів, що брали участь в майстер-класі Карла Роджерса, — піонера гуманістичної психотерапії.
Я була молодою і страшенно пишалася своєю обізнаністю в питаннях медицини
Підхід Роджерса до терапії, який називається безумовне прийняття, здався мені тоді гідним одного лише презирства — це виглядало зниженням стандартів.
Однак разом з тим ходили чутки, що результати його терапевтичних сесій були майже чудесними.
У Роджерса була глибоко розвинена інтуїція.
Розповідаючи нам про свою роботу з клієнтами, він робив паузи, аби точно сформулювати свою думку, яку хотів до нас донести.
І це було абсолютно природньо і органічно.
Цей стиль спілкування кардинально відрізнявся від авторитарного, до якого я звикла, будучи студентом медицини і працюючи в госпіталі.
Чи можливо, щоб людина, що здавалася настільки невпевненою, взагалі щось по-справжньому вміла і була в чомусь фахівцем?
У мене були дуже великі сумніви з цього приводу.
Наскільки я змогла на той момент усвідомити, суть методу безумовного прийняття зводилася до того, що Роджерс сидів і просто приймав все, що б не говорив клієнт — без винесення суджень, без інтерпретацій.
Мені було незрозуміло, як таке в принципі може мати хоч найменшу користь.
Наприкінці заняття Роджерс запропонував продемонструвати, як працює його підхід.
Один з лікарів зголосився виступити в ролі клієнта.
Стільці були поставлені таким чином, щоб вони обидва сиділи один навпроти одного.
Перед тим, як почати сесію, Роджерс зупинився і обвів задумливим поглядом нас, що зібралися в аудиторії докторів і мене в їх числі.
У цей короткий безмовний момент я засовалась на стільці з нетерплячки.
Тоді Роджерс почав говорити:
«Перед початком кожної сесії я зупиняюся на коротку мить, щоб згадати, що я — теж людина.
Немає нічого, що може статися з людиною, чого я, будучи теж людиною, не зможу з ним розділити;
немає такого страху, який я не зможу зрозуміти;
немає страждань, до яких я можу залишитися нечутливим — це закладено в моїй людській природі.
Якою б глибокою не була травма цієї людини — цього переді мною не треба соромитися.
Я теж беззахисний перед обличчям травми.
І тому мене достатньо.
Що б не пережила ця людина, їй не потрібно залишатися наодинці з цим.
І з цього починається зцілення».
Наступна сесія була приголомшливо глибокою.
За всю сесію Роджерс не промовив жодного слова.
Роджерс транслював своє повне прийняття клієнта таким, яким він був, лише через якість своєї уваги.
Клієнт (лікар) почав говорити, і дуже швидко сесія переросла в презентацію методу як є.
В турботливій атмосфері повного прийняття Роджерса клієнт почав одну за одною скидати свої маски.
Спочатку нерішуче, а потім — все легше і легше.
Коли відкидалася маска, Роджерс приймав і вітав того, хто під нею переховувався — безумовно, без інтерпретацій, поки нарешті не спала остання маска і перед нами не постав цей лікар — таким, як він був — у всій красі своєї істинної і незахищеної природи.
Я сумніваюся, що він сам коли-небудь стикався з собою таким, що він таким себе коли-небудь раніше бачив.
До того моменту з багатьох з нас теж зісковзнули всі маски, у деяких очі були повні сліз.
У той момент я заздрила цьому клієнту; як мені було прикро, що я не зголосилася на цю сесію, що я втратила шанс – шанс так, настільки тотально бути побаченою і прийнятою іншим.
За винятком кількох епізодів спілкування з моїм дідусем, в моєму досвіді це була перша зустріч з подібним прийняттям за все життя.
Я завжди старанно працювала, щоб бути досить хорошою — це було моїм «золотим стандартом», за яким я визначала, які книги читати, який одяг носити, як проводити вільний час, де жити, що говорити.
Хоча, навіть «досить добре» для мене не було достатнім.
Я все життя провела в спробах стати ідеальною.
Але якщо слова Роджерса були правдивими, то досконалість — це ніщо.
Все, що по -справжньому було потрібно — це просто бути людиною.
А я ж-людина. І я все життя боялася, що це хто-небудь виявить.
По суті, те, що Роджерс акцентував, — це мудрість, базовий рівень цілющих стосунків.
Наскільки б блискучими фахівцями ми не були, найбільший дар, який ми можемо піднести страждаючому — це наша цілісність.
Слухання — це, мабуть, найдавніший і найпотужніший інструмент зцілення.
Найчастіше саме якість нашої уваги, а не наші мудрі слова сприяють найглибшим змінам в оточуючих нас людях.
Слухаючи, приділяючи людині увагу, ми відкриваємо іншому можливість знайти цілісність.
Те, що відкидалося, знецінювалося, не приймалося самою людиною і її оточенням, те, що було заховано.
У нашій культурі душа і серце часто стають «бездомними».
Слухання створює мовчання.
Коли ми щедро слухаємо іншого, він теж може почути ту правду, яка в ньому є.
Іноді людина це чує вперше за своє життя.
Під час мовчазного слухання ми можемо знайти / впізнати в іншому себе.
Поступово ми можемо навчитися чути будь-кого і навіть трохи більше —ми можемо навчитися чути невидиме, звернене на себе і на нас».
Рейчел Наомі Ремен «Kitchen Table Wisdom: Stories That Heal»
ความคิดเห็น